Священномученик Олександр, архієпископ Харківський
Священномученик Олександр, архієпископ Харківський
Память: 12 листопада / 30 жовтня
Священномученик Олександр народився 23 серпня 1851 року в місті Луцьку Волинської губернії в сім’ї диякона Феофана Петровського. У 1892 році він закінчив чотири класи Волинської духовної семінарії і того ж року був призначений вчителем церковно-парафіяльної школи в селі Конягине Дубенського повіту. 1897 року, залишаючись учителем, він став служити псаломщиком Хрестовоздвиженського храму в тому самому селі.
Батько до цього часу помер, і Олександр жив удвох із матір’ю, яку дуже любив. Незабаром мати померла, і він, отримавши повну свободу, став вести вільний спосіб життя, приходячи іноді додому тільки під ранок. Одного разу, повернувшись додому на світанку, він ліг спати у своїй кімнаті, розташованій поруч з кімнатою матері, де й після її смерті залишалося все в колишньому порядку. Уві сні він побачив, наче розсунулася фіранка, що розділяла кімнати, до нього увійшла мати і сказала: «Залишай це життя і вступай у монастир».
Спогад про матір і докори сумління так вплинули на Олександра Феофановича, що він прийняв тверде рішення змінити своє життя. 1 вересня 1899 року він вступив послушником до Свято-Троїцького Дерманського монастиря у Дубенському повіті Волинської губернії та ніс тут послух учителя і законовчителя при монастирській церковнопарафіяльній школі. 9 червня 1900 року він був пострижений в чернецтво з залишенням того самого імені і призначений економом Дерманського монастиря.
15 серпня того ж року чернець Олександр в соборному храмі Почаївської Успенської лаври був висвячений в сан ієродиякона, а 29 жовтня був рукопокладений в сан ієромонаха та призначений виконувачем обов’язків ризничого. Водночас за ним залишили попередні послухи законоучителя, учителя й економа. 18 листопада того ж року ієромонах Олександр був призначений виконувачем обов’язків намісника Дерманського монастиря, несучи одночасно послух учителя і законовчителя.
16 січня 1901 року отець Олександр був переведений до Кременецького Богоявленського монастиря і призначений скарбником монастиря. 6 грудня 1903 року він, окрім того, був призначений скарбником Свято-Богоявленського братства Волинської єпархії.
1 лютого 1903 року ієромонаха Олександра перевели служити до Туркестанської єпархії і 6 травня того ж року призначили економом Туркестанського архієрейського дому. У Туркестанській єпархії він також ніс послух члена Духовної консисторії, Училищної ради і місіонерського товариства. 7 квітня 1905 року він був нагороджений наперсним хрестом.
Тамтешній клімат несприятливо позначився на його здоров’ї, і 20 лютого 1906 року його звільнили від послуху в Туркестанській єпархії з правом вступу до одного із монастирів у європейській частині країни. 16 березня того самого року прийняли до братії Жировицького Успенського монастиря Гродненської єпархії.
8 січня 1908 року його перемістили до братства Донського монастиря в Москві, і з 8 лютого того ж року він виконував обов’язки намісника монастиря. 4 грудня 1909 року святий Олександр був затверджений на посаді намісника Донського монастиря, а 6 травня 1910 року був возведений в сан ігумена. Того ж року він був призначений настоятелем Лубенського Спасо-Преображенського монастиря і возведений в сан архімандрита.
У 1917 році архімандрит Олександр був призначений настоятелем Псково-Печерського монастиря. Через рік він переїхав до Полтави, де деякий час жив при єпископі Феофані (Бистрові). Після того як єпископ Феофан залишив Полтаву, архімандрит Олександр оселився в Козельщанському Різдво-Богородичному монастирі, який на той час не був іще розорений безбожниками-революціонерами. У ньому були чудові храми, своя друкарня та іконописні майстерні. Тут, в обителі, зібралися священнослужителі із розграбованих під час революції церков.
1919 року архімандрит Олександр був призначений настоятелем скитської церкви Козельщанського монастиря. 1929 року монастир закрили, закрили й усі церкви в околицях, окрім храму в скиту, і сюди стали стікатися безліч вірян. Отець Олександр влаштував тут загальнонародний спів під час богослужінь. Бувало, скаже: «Співайте всі», — і всі молільники тоді підхоплювали молитвослов’я всенічного бдіння або Літургії. З благословення настоятеля службу звершували тут суворо за уставом, і вона проходила з величезним молитовним піднесенням.
1932 року храм у скиту закрили. Архімандрит Олександр виїхав до Києва і 30 жовтня 1932 року був висвячений на єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії.
У серпні наступного року єпископа Олександра призначили на Вінницьку кафедру, а в травні 1937 року він був переведений до Харкова і возведений в сан архієпископа.
Храми тоді закривалися один за іншим. До приїзду архієпископа Олександра в Харків тут залишився один лише Миколаївський храм на Холодній Горі, і найближчі церкви були в Катеринославі і Луганську. Становище в місті було таке, що ніхто із людей, які проживали неподалік від храму, не наважився здати кімнату архієреєві, і владика знімав її в іншому кінці міста.
У храмі владика почув холодний, немолитовний, формальний спів. Він йому не сподобався, але він не став одразу робити зауваження. У Харкові тоді на Світлу седмицю служили пасхальні служби тільки два перших дні. На другий день Пасхи архієпископ звернувся з проханням до народу і кліросу: не відходити від благочестивого звичаю, служити пасхальні служби хоча б три дні. День був робочим, але, незважаючи на це, храм виявився повним вірян. Хор за звичаєм співав швидко, не повторюючи всіх святкових пісень. Архієпископ тоді повернувся до народу і сказав: «Співайте всі». І весь народ став співати добре відомий йому пасхальний канон. Хористи спочатку перелякалися, але потім підхопили спів, і служба пройшла в такому молитовному стані, якого ніхто давно не відчував.
1937 року влада стала наполягати, щоб архієпископ Олександр дозволив служити в тому самому храмі живоцерковникам. Вона бажала, щоб однієї неділі служив архієпископ Олександр з православними, а іншої служили живоцерковники. Народ був різко проти і, налаштований дуже войовничо, був готовий кілками відганяти від храму розкольників. Щоб уникнути зіткнення, архієпископ Олександр запропонував народові розділити храм: віддати живоцерковникам один із приділів, але з умовою, що його буде відокремлено від основного храму стіною.
Влада заборонила будувати стіну під приводом того, що не витримає фундамент. Православні, однак, склали проєкт, за якого забезпечувалася безпека будівництва, і за два тижні спорудили стіну. Парафія живоцерковників складалася із сорока чоловік. Окрім них, до храму ніхто не ходив, хоча у живоцерковників були і духовенство, і прекрасний хор, до того ж матеріально вони були всім забезпечені.
Водночас у православній частині храму, де служив владика, було стільки народу, що причастя тривало декілька годин. Після Літургії священники звершували Хрещення. Хреститися приходили до ста людей на день, тому майже відразу після Хрещень розпочиналася вечірня служба.
Архієпископ любив церковну службу, церковний спів. Бувало, співає хор на єктенії «подай, Господи», а архієпископ скаже: «Та ви і людину не станете так просити, щоб вона подала. Хіба так холодно просять?», і, звернувшись до народу, мовить: «Співайте всі!» І тоді більш ніж тисяча тих, хто молився єдиними устами і єдиним серцем, починали співати.
28 липня 1938 року архієпископа Олександра заарештували і ув’язнили у в’язниці, розташованій неподалік від храму на Холодній Горі. Відразу після арешту почалися допити. Почувши, в чому його звинувачують, владика заявив, що винним себе не визнає. Було зачитано показання свідків, а потім слідчий став жорстоко бити архієпископа, вимагаючи, щоб він визнав себе винним.
Під впливом катувань архієпископ сказав, що, негативно сприйнявши закриття церков, став непримиренним ворогом радянської влади. Проте він заперечив шпигунську діяльність, в якій його звинувачували.
15 березня 1939 року справу архієпископа Олександра було заслухано на закритому судовому засіданні військового трибуналу. Під час нього владика заявив, що в жодній шпигунській організації не брав участі і шпигунською діяльністю не займався, а також не проводив серед парафіян антирадянської агітації. А якщо він підписався під свідченнями на попередньому слідстві, то тільки тому, що слідчий бив його. Під фізичним впливом він дав неправдиві свідчення, від яких тепер відмовляється.
Того ж дня було зачитано вирок військового трибуналу Харківського військового округу. Архієпископа Олександра засудили на десять років ув’язнення та п’ять років позбавлення прав. Владиці було тоді вісімдесят вісім років.
5 січня 1940 року вирок було скасовано і «справу» повернули на дослідження. Архієпископ Олександр помер у тюремній лікарні 24 травня 1940 року.
Наступного дня до міського моргу було привезено тіло старого, зовсім роздягненого, з номером на нозі, на прізвище Петровський, з приписом поховати. Невдовзі, однак, було отримано вказівку повернути труп Петровського до в’язниці, оскільки він був надісланий помилково. Лікар, який служив при морзі і був іподияконом у архієпископа, та воротар, котрий чергував біля воріт (згодом він став священником), відразу впізнали архієпископа. Вони перев’язали номер з тіла владики на тіло безрідного старого і відправили його з документами на ім’я Петровського до в’язниці, а тіло святителя було вивезено із моргу. Вночі ченці та близькі архієпископу люди вдягли його в архієрейський одяг і було звершено відспівування. Святитель був похований на Залютинському кладовищі на околиці Харкова.
22 червня 1993 року Священним Синодом Української Православної Церкви священномученик Олександр був прославлений як місцевошанований святий Харківської єпархії.
12 листопада 1995 року (за новим стилем) його мощі було перенесено до Благовіщенського собору Харкова і встановлено на особливому місці для молитовного поклоніння.
